Вибори в Лондоні

Сьогодні Ярі - 5 років. А ще ми нині ходили на вибори, наші бюлетені кидала доця і страшно тішилась, мабуть через те що їх треба протискувати крізь вузьку щілину. Посольство розташоване у Вікторіанському будинку. Сам район дуже гарний і всередині посольство теж вишукане.

Голосування проходить в посольстві України. Охорону здійснюють троє поліцейських.

Всередині посольство нагадує палац. Зліва - кабінки для
голосування. Перед вікнами на задньому фоні - видача бюлетенів.

Голосування розпочалось о 8 годині ранку по місцевому часі, ми були тут десь за 20 хвилин до 9. Здалеку побачили поліцію і невелику чергу на вході, зак ми дійшли черга вже розмокталася і нас вітав гарно вбраний пан, мабуть працівник посольства. В передпокої нас звірили зі списком (ми реєструвались на вибори на початку травня), сказали, що ми 38 і 39 виборці, які вже прийшли, і направили до першого столику брати бюлетені. Як і Україні за кожним столиком сидитьь по двоє осіб: перший звіряє паспорт зі списком, а другий видає бюлетень, ще раз звіряє паспортні дані. Відмінність від України: нам запропонували цукерки. Це мені нагадало прочитані спогади про вибори в Радянському Союзі, де після голосування пропонувалось сходити в буфет чи купити дефіцит.

Далі теж все за планом: кабінка, урни. Повинен сказати, що організація виборів мені сподобалась набагато більше ніж мої попередні вибори в Україні. Певно тому, що ми не чекали в черзі. Хоча при видачі казали, що зареєструвалось 2000 людей, і оскільки сам процес не є автоматичним, а вимагає певних зусиль, то я думаю, що майже всі ці люди прийдуть і проголосують. На попередніх виборах у списку було тільки 400 людей - зараз українці переживають за долю держави. Слід відмітити, що частина активних людей, які ходили на мітинги і які перебувають в Лондоні нелегально, не захотіли реєструвати, бо не довіряють послу і бояться, що той може їх здати іміграційним службам.

Відео від Радіо Свобода про вибори в Лондоні:

Для мене вибір був не очевидний і я не впевнений, що я зробив його вірно. З кандидатів мені найбільше імпонував Гриценко, а найбільш прохідний - Порошенко, який мені не подобався, бо

1. Мільярдер, який володіє бізнесом в Росії. Будучи держслужбовцем раніше і надалі займався бізнесом.
2. Уникав дебатів з опонентами.
3. Мені здалось, що буде маніпуляція мас-медіями, які проштовхували думку, що він єдиний хто може перемогти в першому турі (перший тур зараз потрібен, але чи він єдиний?). 

В кінці-кінців, я проголосував за Гриценка, а Наталка за Порошенка. Подивимось, як все складеться і чи ми зробили правильний вибір. На попередніх виборах я голосував проти і Януковича, і Тимошенки. І можливо, через те що таких "противсіхів" було багато Україна отримала всю оцю кров зараз.

Випробовуємо подарунок.

На своє день народження Яра отримала маленьні ляльки, мозаїки і ровер. Ровер ми склали і випробовували після повернення до дому. Дитина їздить, але ще не впевнена - не хоче щоб я забрав два страховочні колесики.

Різниця між Лондоном і Едмонтоном. ІI. Музеї та театри

Новий театр Вімбледону

Початок тут: Історія, клімат

Лондон підкреслює свою метрополійність великою кількістю закладів культури. Серед них я би виділив театри та музеї. Тільки на Вест Енді є 45 театрів, де постійно йдуть різноманітні вистави, мюзикли та комедії. Ми вже умудрились побувати на двох з них: Mamma Mia! та Привид опери, а ще побували на Котах в Новому театрі Вімбледону, який не входить до театрів Вест Енду. Вартість квитків сильно залежить від розкрученності шоу та якості місць. Найдешевші коштують трохи менше 20 фунтів, а найдорожчі, які ми бачили, - 150.

Під час антракту Старий Второзаконний роздає автографи.

Музеїв також є досить багато і різних. Найкращі музеї, а до них я відношу Британський музей, Національну галерею, музей природничої історії, музей Вікторії та Альберта, безкоштовні. В них є лише скриньки для пожертв (рекомендована сума 4-5 фунтів) і окремі платні виставки. На вихідні, шкільні канікули і протягом туристичного сезону в них натовпи відвідувачів. Музеї настільки великі, що моя дружина за пів року не оглянула всіх експозицій, а поки Яра не ходила до школи вона з донею майже кожного дня ходили по музеях. Список безкоштовних музеїв доовнюють платні, серед найвідоміших: Тауер, Вестмінстерське абатство, музей мадам Тюссо. Квитки коштують 20-30 фунтів на дорослого, можна трохи зекономити беручи сімейні чи комбіновані квитки. З платних музеїв ми поки відвідали тільки музей мадам Тюссо, де теж отримали купу задоволення.

В Лондоні я почав розуміти значення слова "колекція". Британський музей починався як набір колекцій окремих колеціонерів (частково таким і залишився), після смерті яких вони заповідалися певному музею. З часом це все розрослося і набуло сучасної структури звичної нам усім.

Брюс Вілліс в Українсьеому селі.
Майже, це - музей мадам Тюссо.

В Едмонтоні теж є музеї, але ми були тільки в місцевій картинній галереї Альберти та королівському музеї Альберти. В Альберті ми також відвідували Українське село (десь 30 кілометрів від Едмонтону), музей Гленбоу (галерея та історичний музей по сумісництву) в Калгарі та музей динозаврів в Драмгеллері, де поруч проводять найбільші в Північній Америці розкопки решток динозаврів. З відвідин Едмонтонської картинної галереї залишилось два враження: я не розумію модерного мистецтва (на 4 поверсі інсталяції весь час оновлюються) - я не почав його розуміти і музеї модерного мистецтва Тейт в Лондоні; рекламна фраза "будуть показуватись роботи Моне, Мане, Пікасо у виставці..." правдива коли на виставці є по одній малесенькій картинці імпресіоністів та два ескізи Пікасо.

Процеси вивітрювання в Драмгеллері призвели до утворення Бедленду.
Ще не знайдені рештки динозаврів знаходяться під самою поверхні.

Подібна ситуація з театрами та виставами. За 4 роки життя в Едмонтоні ми були на балеті, концерті, дитячій та цирковій виставі. Там теж є кілька театрів, але проблеми з пошуком людини, яка б сиділа з дитиною (другий варіант брати дитину з собою - як у всіх вище перелічених випадках, і тоді витрачати нерви на її заспокоєння) переважували очікування задоволення від шоу.

Едмонтон також поступово перетворюється в метрополію зі своєю культурною специфікою, але поки там відчувається провінційність. Він є провінційним навіть по відношенню до Львова. І, певно, завдяки його провінційності, зручності та затишності нам з Наталкою більше подобалося жити там чим де інде.

-1

Від сьогодні на моєму блозі є реклама від Google. За півтора місяці я згенерував достатньо матеріалу, щоб отримати схвалення від компанії. В принципі, сам процес не дуже обтяжливий, хоча і не самоочевидний (я не користався внутрішньою документацією компанії). 

Сподіваюсь, реклама буде не дуже набридлива, якщо зауважите щось зовсім ліве - пишіть, буду блокувати - для мене забавка. Наступні рази на цю тему я планую написати як зароблю перший фунт і коли отримаю перший чек. На жаль, ці події можуть і не настати.

Хочу написати про ще одну річ, яка покращила мій настрій. Сьогодні при спілкування по Скайпі з батьками зайшла мова про поштовий код села Поляна, де вони зараз живуть. В статті на вікіпедії в розділі відомих земляків фігурує мій батько, про якого теж є стаття на вікіпедії. І чесне слово, я не знаю хто це все написав.

Візи

Є кілька процесів, беручи участь в яких я весь час сподіваюсь, що це останній раз. До таких я відношу різні екзамени, співбесіди та подачі документів на візи. Думаю, основною причиною через яку, мені такі речі дуже не подобаються є невизначеність результатів моїх зусиль. Так, наприклад, при екзамені/співбеседі треба знати багато речей і оцінка залежить від суб'єктивного настрою викладача. Видача візи, її тривалість та умови в'їзду теж залежать від настрою консульського працівника.

Скажімо, я мав вже три американські візи. На дві останні я подавався в Канаді і в Британії відповідно. Кожного разу, я мав всі документи, котрі вимагалися на сайті посольства і кожного разу мені казали: мало документів і просили дослати моє резюме та список публікацій. Уряд США трактує таку затримку у видачі візи як відмову, про яку я змушений згадувати в наступних поданнях. В кінці-кінців мені видавали однорічну мульти-візу, але кожного разу мої бізнес візити відкладалися. А Наталці дали туристичну візу на 10 років. В мене є жартівливе пояснення чому так сталось: я бородатий фізик-теоретик зі Східної Європи (майже шахід з Близького Сходу; волося чорне, очі - карі), який чомусь вирішив стати програмістом (дуже підозріло), а Наталя - дружина майбутнього програміста в Гуглі (гроші, певно, є) з сіро-блакитними очима (дуже добре - точно не терористка).

З шенгенськими візами ще гірше: є ціла купа дурних вимог. Паспорт не повинен бути старішим за 10 років, повинні бути заброньовані готелі і транспорт, треба надати довідки з роботи і з банку, фотографії, а тепер ще й здати відбитки пальців (це у візовому центрі), заплатити за обробку паперів. Кожна вимога ніби й розумна та зрозуміла. Але в сукупності це виливається в сантиметрову папку документів, кожен з яких має бути свіжим, перекладеним, завіреним, містити те і те, у такій і такій формі. Консульські працівники розуміють абсурдність і підказують як це обійти чи просто закривають очі на деяку невідповідність паперів до вимог. Я маю допущення, що цей паперовий мур звели брюсельські чиновники з метою боротьби з нелегальними імігрантами. У ефективності якої я сумніваюсь: майже всі українці, яких я зустрічав в Лондоні - перебувають тут з чужим литовським паспортом. А таким як ми з Наталкою нема сенсу працювати нелегально: моя робота в Україні більш вигідна чим нелегальна на Заході.

Цей пост має певну причину: в понеділок, ми з Наталкою подались на французькі візи, а в четвер я вже забрав паспорти з візами до кінця літа. В четвер видача віз підняла настрій і дала враження, що я чогось досягнув. А це чисто бюрократичне досягнення і в кращому вільному світі без кордонів не буде потреби у візах і не буде таких фальшивих досягнень.

Тепер ми маємо свіжу проблему куди і коли їхати відпочивати до континентальної Європи. Перша поїздка планується до Парижу в середині червня на вихідні: мрію випити зранку кави зі свіжим паризьким круасаном.

Про толерантність.

Події в Україні змінюють світосприйняття, все стає більш різке, чорно-біле. Зранку минулої суботи я взяв місцеву безкоштовну російськомовну газету Пульс і прочитав таку новину:

В звичайних умовах я би просто розсміявся над таким повідомленням і забув би за нього, а тепер я думаю - давити їх треба, бо вже пролізли сюди. Вони приїхали на Захід, де набагато краще ніж на їхній батьківщині, але їм тут багато, що не подобається. Тому вони пробують і тут запровадити тамтешні правила, не розуміючи, що це руйнує Європу.

Подібним чином деякі мої знайомі думають про мусульман в Європі, а я вважаю, що з часом все різномаїття релігійних течій знайде можливості мирного співіснування. Люди будуть мати подібний спосіб життя і не будуть антагоністами один одному, релігії будуть змагатися між собою. Конкуренція йде на весь час на користь суспільству загалом. Так в Україні церковні справи йдуть (йшли) краще ніж в Росії через відсутність домінуючої церкви. Відсутність сильних політиків не дало сформутись диктатурі (зараз це вилазить боком, але якщо Україна подолає сучасну кризу, то буде сильнішою чим була). Америка стала найсильнішою державою завдяки свому різноманіттю і прийняттю інших.

Повертаючись до ворожого ставлення до інших. Мені здається, що більш нетерпимими до інших імігрантів є імігранти з іншої етнічної/релігійної групи. А найбільш терпимі є успішні місцеві. Це, мабуть, можна пояснити підсвідомою боязню втратити свою ідентичність в конкуренцією з сильнішою групою. Успішна людина вважає, що все робить вірно і такого страху не має, а людина в новому середовищі надто невпевнена в собі і своєму виборі й тому агресивна до інших.

Моє серйозне сприйняття газетного повідомлення, напевно, спричинене загрозою існування України як такої. І це не зважаючи на те, що я переконаний: 

Україна не перестане існувати,

держава/нація це абстрактне поняття.

Не треба переживати. Треба любити.

Слава Україні!

Річмонд парк

В ці дні я планував опублікувати пост або про Євромайдан в Лондоні, або про музеї Лондона. Але сьогодні ми ходили в чудовий парк: Річмонд парк, який знаходиться на південному-заході Лондону.  Сам по собі він не дуже цікавий: величезні простори, з розкиданими дубовими лісками, полями для гри в регбі та футбол, ставками. Він настільки великий, що через нього йдуть автомобільні дороги, єдина цікавинка, яку ми зауважили - чотири олені, їх не часто побачиш в європейському місті.

Схема парку:

Вже коли ми повертались, то випадково зайшли в Плантацію Ізабели. Отримуйте задоволення від фотографій квітів з плантації, ми не могли стриматись від знимкування - та дуже гарно. Коли йдеш по доріжках в цьому садку, то виникає враження, що йдеш по тунелю з квітів. Фотографії нижче не передають всієї краси і близько.

Моя сімя: 

Наступного тижня ми плануємо погуляти в околицях парку: в самому Річмонді, пройтися вздовж річки. Це краєвиди, які я знімав по дорозі на автобус.